19.01.2022

8 січня. Пам’ятні дати

Два роки тому, в небі над Тегераном був збитий літак МАУ, який здійснював рейс до Києва

8 січня 2020 року, після зльоту з аеропорту Тегерана, двома ракетами класу «земля-повітря» був збитий пасажирський літак Boeing 737-800NG рейсу PS752 авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України».

Загинули всі 176 людей – 167 пасажирів і 9 членів екіпажу. Серед загиблих – громадяни семи країн, у тому числі 11 українців (9 членів екіпажу і 2 пасажири).

Влада Ірану одразу назвала імовірною причиною катастрофи технічну несправність Boeing 737-800NG, що спричинила пожежу в моторному відсіку лайнера. В свою чергу керівництво МАУ відкидали можливість помилки пілотів і називало мінімальною ймовірність технічної несправності літака. Лише 11 січня керівництво Ірану визнало, що літак рейсу PS752 був помилково збитий бійцями «Корпусу вартових Ісламської революції».

Згодом також стало відомо, що літак МАУ був збитий двома ракетами зенітно-ракетної системи «Тор-М1», яку Іран отримав з Росії. Ця обставина, а також те, що Тегеран відмовлявся передати Києву «чорні скриньки», викликала сумніви у деяких експертів щодо того, чи справді український літак збили випадково. Спочатку в Ірані заявляли, що розшифрувати інформацію з «чорних скриньок» збитого літака МАУ не можливо, але передавати їх іншим країнам не мають наміру. Проте 18 липня Іран таки відправив до Парижа «чорні скриньки». Пізніше в МЗС України повідомили, що «чорні скриньки» від PS752 були успішно прочитані та розшифровані, а стенограма підтвердила факт незаконного втручання у політ літака.

З кінця липня у Києві тривали переговори щодо компенсацій за збиття Іраном літака PS752. Зрештою 30 грудня уряд Ірану ухвалив рішення про виплату компенсації в розмірі $150 тис. кожній родині загиблих під час аварії.

Крім того, Іран передав Україні фінальний технічний звіт про катастрофу пасажирського літака МАУ під Тегераном.

У цей день народилися

в Україні…

Гнат Юра (1888–1966), актор, режисер.

Сценічну діяльність почав у 1904 році. Грав у Руському народному театрі у Львові, київському «Молодому театрі». Був одним із засновників і протягом сорока років керівником академічного українського драматичного театру ім. І. Франка. Понад двісті здійснених вистав, близько ста різноманітних сценічних образів, викладацька діяльність – такий далеко не повний підсумок мистецького життя Гната Юри. Колеги та учні актора згадують, що «лагідний, м’який за вдачею, він завжди був ущерть сповнений якимось життєрадісним духом, щедро розсипав жарти, дотепи, іронічні слівця. Однак за гумористичними виразами, зовнішнім простодушним, «прозорим» лукавством режисера дуже часто приховувалось безпощадне лезо сарказму». Десь року 1957-го у нього з’явився намір створити на франківській сцені нову редакцію «97» Миколи Куліша. Але, спостерігаючи групу акторів – у ній мов навмисно зійшлися тілисті, огрядні «маститі», Юра раптом посміхнувся. «Як же з такими виконавцями грати голодуючих? Хіба сказати, що з голоду попухли?» Делікатно мудрий у розв’язанні незчисленних щоденних театральних конфліктів, суперечностей, він і тут зберігав урівноваженість, почуття гумору. Одна актриса не першої молодості забажала неодмінно грати Анну Кареніну. – Будь ласка! – «захоплено» мовив Юра. – Але ж на Вронського доведеться вам дати Ватулю! (акторові Ватулі тоді вже було за шістдесят). Більше про своє бажання зіграти Анну Кареніну актриса не згадувала…

Василь Симоненко (1935-1963), поет, журналіст та правозахисник.

Василь Симоненко з’явився на світ у селі Біївці Лубенського району Полтавщини. Дитиною пережив лихоліття Другої світової, повоєнний голод і холод. Вчився на факультеті журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Під час навчання працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником літстудії. Тоді ж почав писати вірші. Після закінчення вишу – співробітник газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». За свою небайдужість та активну громадянську позицію всюди зазнавав цькувань з боку владних партійних структур.

У 1962 році Василь Симоненко разом з друзями віднайшов місця масових поховань жертв сталінських розстрілів на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні, за що був жорстоко побитий кагебістами. Відтоді він заслаб, а невдовзі й помер – у 28 років. І хоча доля відміряла Симоненку вкрай мало, він вважається одним із найяскравіших шістдесятників, адже його поезії – згустки високого гуманізму – були своєрідною предтечею усього руху опору 1960-1970-х років. Видання творів поета було заборонене протягом п’ятнадцяти років. Лише в 1981, з інквізиторським редагуванням вийшли його «Лебеді материнства». Але його поетичні шедеври – «Ти знаєш, що ти людина…», «Де зараз ви, кати мого народу?…» «Україні», «О земле з переораним чолом…» ходили у самвидаві, їх вчили і знали напам’ять.

Відтоді минуло чимало часу, і Василь Симоненко став для нас легендою. Нескорений, з гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, патріот своєї Вітчизни, щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра. Відчуваючи наближення кінця, Василь Симоненко нотував у своєму щоденнику: «Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене більш ніж достатньо». Через п’ять місяців після цього його не стало.

Борис Янчук (1935-2009), письменник.

Народився у селі Прушинка на Вінниччини у родині сільського вчителя. Отримав медичну освіту і майже все життя поєднував лікарську і викладацьку роботу в медичній галузі з письменництвом. Належав до когорти шістдесятників.

У літературному доробку Бориса Янчука романи «Незакінчена опера», «Лебеді з далекого берега», «Клятва Гіппократа», «Таємниця Галена», «День чорного янгола», «Пароль «Вервольф», а також збірки оповідань.

Тема медицини була провідною, але не єдиною у творчості Янчука. Він переслідувався органами КДБ за роман «Незакінчена опера», де виклав правдиву версію убивства видатного українського композитора Миколи Леонтовича співробітником ВЧК.

На початку 1980-х років Янчук перебрався до Одеси, у 1989–1991 роках був активним учасником боротьби за незалежність України, керівником одеського Товариства української мови і культури «Південна громада».

У 1993-2000 роках через матеріальну скруту, викликану занепадом видавничої справи в Україні, змушений був повернутися до медичної практики. Працював головним лікарем Калантаївської сільської лікарні на Одещині.

Сергій Іванюк (1952-2018), письменник (псевдонім Сергій Оксеник), ректор «Могилянки», педагог.

Народився у Миколаєві, закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка.

З 1991 року життя Сергія Іванюка пов’язане з відродженням і розбудовою Києво-Могилянської академії. Спершу він – один із п’яти осіб, які склали виконавчу дирекцію зі створення університету «Києво-Могилянська академія». Далі – декан-організатор і перший декан факультету гуманітарних наук НаУКМА, а з 1994 по 2000 роки – ректор НаУКМА.

Сергій Іванюк зажив доброї слави у могилянського студентства як розробник і незмінний викладач унікального авторського курсу «Основи літературної творчості», який дав змогу розкритися багатьом талантам, на сьогодні – знаних українських літераторів.

Як письменник став відомий широкому колу читачів після виходу фентезійної трилогії «Лісом. Небом. Водою» для підлітків.

У 2018 році видано його роман «Вбивство п’яної піонерки» – це історія подвійного розслідування злочину, яке ведуть і дорослі, і діти. За злочином стоїть не лише людина, а й уся радянська система, безнадійно загрузла в брехні. По-справжньому чесними залишаються лише діти, яким доводиться дорослішати в зрадливому світі дорослих. Останнім романом Іванюка став футурологічний трилер «Самка богомола» на тему російсько-українських відносин.

Ярослав Джусь (1988), бандурист, аранжувальник, засновник гурту «Шпилясті кобзарі».

Народився у Києві. Першим його музичним інструментом став акордеон, а у 9-му класі Ярослав дізнався про бандуру і відтоді вона посіла чільне місце серед його захоплень і творчих шукань.

Ярослав з відзнакою закінчив Стрітівську вищу педагогічну школу кобзарського мистецтва і Київський педуніверситет ім. Драгоманова.

Брав участь у численних фестивалях сучасної музики в Україні – і не лише як музикант, а й як співорганізатор, з чиєї ініціативи серед фестивальних локацій з’являлись кобзарські сцені.

Популяризуючи бандуру, виступав з гастролями у Канаді й багатьох країнах Європи, з початком АТО давав концерти для військових.

Послухати Ярослава можна тут: https://www.youtube.com/watch?v=KmCwRk0YR7w,

а «Шпилястих кобзарів» – тут: https://www.youtube.com/watch?v=3OsD5NZ-O_Y.

…і у світі

Стівен Гокінг (1942-2018), англійський фізик-теоретик, професор математики Кембриджського університету, популяризатор науки.

Стівена Гокінга представляє його дочка Люсі на лекції до 50-річчя NASA
Стівена Гокінга представляє його дочка Люсі на лекції до 50-річчя NASA

Автор праць з релятивістської астрофізики, зокрема наукового бестселера «Коротка історія Часу»; довів теореми сингулярності в космології. Висунув теорію утворення чорних дір (1971). Загалом Гокінг продав більше книжок про фізику, ніж Мадонна про секс. Він здобув визнання й особистою мужністю; в результаті хвороби, втратив здатність говорити й рухатись (ще на початку 60-х років), але, навіть у такому стані, прикутий до інвалідного візка, продовжував наукові дослідження. Вчений вважав, що наукова і дослідницька діяльність приносить набагато більше задоволення, ніж заробляння грошей. А ще мріяв написати таку книжку, яка б продавалася в аеропортах і супермаркетах. Втім, для цього, на думку вченого, видавцю довелось би помістити на обкладинці голу жінку. І прибрати майже всі рівняння. Гокінг доволі позитивно ставився до фантастики – і в літературі, і в кіно, вважаючи, що вона дає змогу позбавитися людям від страхів і стимулює уяву. Але наукові факти і відкриття у змозі «переплюнути» «найфантастичну фантастику». Головним ворогом знання вчений вважав не невігластво, а ілюзію знання.

Девід Боуї (1947-2016), британський рок-музикант, співак, композитор, кіноактор, продюсер, один з найважливіших постатей сучасної музики і поп-культури.

Знімався у фільмах: «Людина, яка впала на землю», «Голод», «Щасливого Різдва, містер Лоуренс», «Твін Пікс. Вогонь, ходи за мною», «Остання спокуса Христа». Написав музику до фільмів: «Ласкаво просимо до Сараєво», «Крижаний шторм», «Шосе в нікуди». Лауреат почесної нагороди «Греммі» за визначний внесок у розвиток музики (2006). Протягом своєї кар’єри співак продав понад 136 мільйонів пластинок, тим самим увійшовши в десятку найуспішніших артистів в історії популярної музики Великобританії. Шість його альбомів входять у список «500 найкращих альбомів усіх часів» за версією журналу Rolling Stone (до того ж три з них вийшли підряд – з 1972 по 1973 рік, решта – в 1976-1977). У 2004 році журнал Rolling Stone поставив його на 39-е місце в списку «100 найвидатніших виконавців рок-музики всіх часів» і на 23-є місце в списку «100 найбільших вокалістів усіх часів». Митець, котрого за часту зміну музичного іміджу називали «хамелеоном», помер 10 січня 2016 року на 70 році життя від раку. За два дні перед смертю вийшов останній альбом артиста «Blackstar», де він знову неперевершений. «Хто я?… Вічний мім», – сказав про себе в одному з інтерв’ю Боуї.

Джерело: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3381258-8-sicna-pamatni-dati.html

Залишити відповідь