19.01.2022

6 січня. Пам’ятні дати

Сьогодні у християн східного обряду Навечір’я Різдва або Святвечір

Святвечір – одне з найурочистіших християнських свят. Його відзначають напередодні Різдва. Цей день – останній день Різдвяного посту, тому й страви мають бути пісними. Вважається, що на столі має бути 12 пісних страв, на честь 12-ти учнів Христа. Вживати скоромне, тобто м’ясо, рибу, молочні продукти, можна з початком Різдва – 7 січня.

У різних регіонах України у звичаях святкування Святвечора були деякі відмінності, але всюди існував обряд, пов’язаний з приготування першої куті. Її називали Багатою, оскільки, крім неї, готували ще одинадцять пісних страв, серед яких обов’язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею й капустою, картопля та узвар.

Кутя вважалася основною обрядовою їжею, тому з нею пов’язано чимало обрядодій. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик – на добробут, а запали – на лихе передвістя. До звареного збіжжя додавали меду, але пам’ятали відоме прислів’я: «Не передай куті меду». В деяких регіонах заправляли товченим маком, волоськими горіхами та іншими смаковитими приправами.

Щойно на небосхилі з’являлася перша підвечірня зірка, всією родиною сідали за багатий стіл. Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу і розмовляти тихцем. Вставши, голова сімейства пропонував пом’янути покійників і запросити їх на Святвечір. Вважалося, що саме в цей час усі близькі й далекі родичі мають прийти до оселі, відтак звільняли для них місця на лавах і стільчиках, ставили страви і клали ложки.

В Україні досі не втратила своєї актуальності чудова традиція колядування, коли діти ходять по домівках, співають різдвяні пісні-колядки, бажаючи господарям всіляких гараздів.

У цей день народилися

в Україні…

Микола Гришко (1901–1964), ботанік, один з найяскравіших учених ХХ століття, з наукової школи якого вийшов не один десяток біологів.

З 1944 року працював у Ботанічному саду АН УРСР (до 1959 – директор), де було організовано окремі відділи біології, укології, генетики, селекції, фізіології та біохімії. Внесок Гришка у розробку теоретичних і прикладних проблем інтродукції та акліматизації рослин величезний. Але понад усе вражає його титанічна праця над створенням експозиційних ділянок Ботанічного саду, його капітального будівництва й проведення наукових досліджень. Саме за особистої участі Миколи Миколайовича до саду було завезено понад 800 сортів троянд, бузку, різних оранжерейних рослин з Німеччини. Наукові праці вченого стосуються генетики, селекції, інтродукції та акліматизації рослин. Сприяв впровадженню в практику нових видів харчових, технічних, плодових і декоративно-квіткових рослин. Автор першого підручника з генетики українською мовою «Курс загальної генетики» (1933). У 1938 разом з професором Делоне випустив книгу «Курс генетики». Цей підручник протягом десятиріч вважався одним з найліпших для вишів. Ім’я Гришка присвоєно Національному ботанічному саду України. Сам учений не дожив лише декілька місяців до офіційного відкриття Ботанічного саду, яке відбулося у травні 1964 року.

Василь Стус (1938-1985), поет і перекладач, правозахисник.

Народився Василь Стус на Вінниччині, але дитинство і юність минули на Донеччині – краї, який дав нам Івана Світличного, Івана Дзюбу, Василя Голобородька, Миколу Руденка, Олексу Тихого. Навчався в Донецькому педагогічному інституті (нині Донецький університет), трохи вчителював на Кіровоградщині, потім – армія. Під час навчання і служби став писати вірші. Його перші публікації з’явилися в 1959 році в «Літературній Україні». Напутнє слово до них написав Андрій Малишко. Восени 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР. У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відрахували з аспірантури, за ним почало стежити КДБ. Попри схвальні рецензії на його поезії, ані перша («Круговерть»), ані друга («Зимові дерева») Стусові збірки так і не були надруковані. У січні 1972 року його вперше арештували. Впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. Після повернення восени 1979 року до Києва він приєднався до гельсінської правозахисної спілки. Попри те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, а після цього і до другого арешту – в цеху №5 промислового об’єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт».

Сучасний вигляд бараку, де провів останні роки життя Василь Стус. Перше вікно зліва - карцер. Фото Василя Овсієнка
Сучасний вигляд бараку, де провів останні роки життя Василь Стус. Перше вікно зліва – карцер. Фото Василя Овсієнка

У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ВС 389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв’язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Загинув у ніч з 3 на 4 вересня, в карцері, можливо, від переохолодження. Офіційна версія смерті поета – зупинка серця. Василь Стус був похований спочатку на табірному кладовищі і лише у 1989 році разом із побратимами – Юрієм Литвином і Олексою Тихим був перепохований на Байковому кладовищі Києва.

Лариса Шепітько (1938- 1979), кінорежисерка, сценаристка, акторка.

Лариса Шепітько – володарка
Лариса Шепітько – володарка “Золотого ведмедя” за фільм “Сходження”, 1977

Народилася в Бахмуті Донецької області. Після закінчення середньої школи у Львові вступила до Всесоюзного державного інституту кінематографії на режисерський факультет. Ще в студентські роки знялася в кількох фільмах як акторка, в тому числі – в «Поемі про море» О. Довженко (1958). Перший повнометражний фільм Лариси Шепітько – дипломна робота «Спека» за повістю Чингіза Айтматова був відзначений премією за дебют на МКФ у Карлових Варах (1964). Але популярність Шепітько приніс її другий фільм – «Крила» (1966) про долю льотчиці Наталії Петрухіної. Наступний фільм – «Батьківщина електрики» за мотивами оповідання Андрія Платонова з цензурних міркувань на екрани не вийшов (картину вдалося відновити й показати широкому загалу тільки через 20 років, у 1987). Наступними фільмами були новорічна музична казка «О тринадцятій годині ночі» (1969) та «Ти і я» (1972) за сценарієм Геннадія Шпалікова. Останньою стрічкою режисерки стало геніальне «Сходження» (1976) за повістю Василя Бикова «Сотников». Фільм був на межі заборони й вийшов на екрани лише після втручання першого секретаря ЦК КП Білорусі Петра Машерова. Був відзначений головними призами Всесоюзного кінофестивалю в Ризі, Гран-прі «Золотий ведмідь» на міжнародному кінофестивалі в Західному Берліні, премією ФІПРЕССІ тощо. Загинула Лариса Шепітько та члени її знімальної групи (оператор Володимир Чухнов, художник Юрій Фоменко та їхні асистенти) в автокатастрофі під час підготовчих робіт до фільму «Матера» за повістю Валентина Распутіна.

Валерій Лобановський (1939-2002), видатний спортсмен і футбольний тренер, Герой України (2002). Нагороджений керівництвом ФІФА орденом «За заслуги» (посмертно).

Як головний тренер Лобановський очолював українські команди «Дніпро» та «Динамо» (Київ). Тренував збірні ОАЕ і Кувейту. Із січня 1998 по грудень 2001 року – головний тренер збірної України. У 1975 році був визнаний кращим тренером світу. Під час роботи у «Динамо» 8 разів вигравав чемпіонат СРСР, 6 разів – Кубок СРСР, двічі європейський Кубок кубків (1975, 1986), Суперкубок УЕФА (1975).

Олександр Головко (1972), центральний захисник збірної України, сімферопольської «Таврії» та київського «Динамо», футбольний тренер.

Народився у Херсоні. Розпочав кар’єру футболіста у команді «Таврія» (Сімферополь). 1995 року перейшов до київського «Динамо», у якому відразу почав грати в основному складі команди, а за деякий час отримав капітанську пов’язку. Виступав за національну збірну України з 1995 по 2004 роки. Усього виходив на поле у складі головної команди України 58 разів, у тому числі 13 разів – як капітан збірної. У 2004 році продовжив кар’єру в Китаї у клубі «Циндао Етсонг», але на початку 2005 року приєднався до свого рідного клубу – «Таврії». По завершенні ігрової кар’єри у 2006 році зайняв посаду асистента тренера юнацької збірної України, через рік став старшим тренерем юнацької збірної. Чемпіон України у складі «Таврії» – сезон 1992 року, у складі «Динамо»– 1995/96, 1996/97, 1997/98, 1998/99, 1999/2000, 2000/01, 2002/03. П’ятиразовий володар Кубка України з футболу (1996, 1998, 1999, 2000, 2003 роки). Тричі визнавався найкращим центральним захисником року України: 1999, 2000 та 2001 роки.

Джерело: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3380555-6-sicna-pamatni-dati.html

Залишити відповідь