26.01.2022

1 січня. Пам’ятні дати

Новий рік – одне з найпопулярніших свят календарного року. Цей день протягом століть щорічно чекають і відзначають незалежно від національності, віросповідання і кольору шкіри.

В Україні традиція новорічного святкування має особливо непросту та тривалу історію. Сучасне його відзначення – четверте в літочисленні нашого народу. Наші пращури початком нового року вважали, цілком закономірно, весну – час пробудження природи. Із запровадженням християнства в Київській Русі, Церква зажадала змінити дату нового року. Релігійний календар змушував перенести його з весни на 1 вересня. Російська імперія (щоправда, на той час ще Московія, адже імперією вона стала в 1721-му), до якої входила й значна частина українських земель, була чи не єдиною країною зі старим літочисленням. Щоб якось уніфікувати цю розбіжність, Петро І запропонував церковникам перенести Новий рік з вересня на 1 січня. Утім, і ця дата виявилась не остаточною. У лютому 1918 року в Україні був запроваджений григоріанський календар. Проте, церковне відзначення не змінилося. Відтак у нас співіснують дві дати початку року: офіційна – 1 січня і релігійна – 14 січня.

Щодо традиційних атрибутів Різдва і Нового року – ялинки та подарунків, то й тут не все так просто. Ще на початку ХІХ століття в Україні Новий рік взагалі мало хто святкував. Такої традиції не було ні в селі, ні в місті. Приміром, за новим європейським обрядом (з ялинкою, вітаннями і подарунками) Новий рік у Києві на початку ХІХ століття зустрічали лише іноземці та приїжджі чиновники, які познайомилися з веселими «німецькими звичаями» у Петербурзі. Такі свята були рідкісними навіть у багатих дворянських маєтках.

Український етнограф і фольклорист Костянтин Сементовський у своєму дослідженні 1843 року стосовно святкових звичаїв в Україні жодним словом не згадує про новорічні ялинки і новорічні подарунки. «Німецькі ялинки» (саме так їх називали) почали розповсюджуватися по Києву на початку 50-х років ХІХ століття і вже через два-три десятиліття стали помітним явищем у міському побуті. «Більш-менш забезпечені батьки ставили для дітей ялинку, прикрашаючи її стрічками і позолоченими горіхами, цукерками та іграшками», – писала одна з київських газет.

Подарунки купувалися переважно в іноземних магазинах, яких було чимало, особливо на Хрещатику. Ялинку в давнину називали не новорічною, а різдвяною, адже встановлювалася і прикрашалася вона на Святвечір, або, як казали, надвечір’я Різдва Христового (24 грудня). За старовинними звичаями, Новий рік вважався суто домашнім і переважно дитячим святом. В 1850 роках свято з ялинками стали влаштовувати в дитячих притулках, пансіонах, училищах і гімназіях.

Чималий внесок у популяризацію новорічних ялинок зробили народні школи, які з’явилися в 60-х роках ХІХ ст. Шкільні святкування описала Христя Алчевська в нарисах 1890 років. Про святкування різдвяно-новорічних свят можна прочитати у чудових спогадах киянина Олександра Вертинського, а також у Наталени Королевої (вона згадує про святкування в будинку мовознавця-україніста Миколи Сулими). Відомому українському меценату Василю Тарновському європейські звичаї здавалися надто сентиментальними, і він намагався збагачувати їх власними нововведеннями: діти «штурмували» ялинку «козацьким штурмом» – валили її на підлогу й обдирали з її гілля солодощі та прикраси.

Після більшовицького перевороту 1917 року й переходу на григоріанський календар, українці затято продовжували святкувати зимові свята по-старому. Новий рік за новим стилем відзначали тільки в державних закладах і установах. Ялинки встановлювали в оселях на «справжнє Різдво», коли за новим стилем було вже 7 січня, і вони стояли німим докором радянській владі аж до 13 січня, яке отримало дивну назву «старий новий рік». Так повторювалося з року в рік, аж поки влада у 1928 році ялинку взагалі заборонила, як «буржуазне явище», а тому й «контрреволюційне» і «антирадянське».

Знадобилося ще майже десятиліття, щоб ялинку «реабілітували». Щоправда, цього разу влада домоглася свого: громадяни стали ставити ялинку вже «по-радянськи» – у ніч на 1 січня за новим стилем, а про те, що вона називалася колись «різдвяною», мало хто згадував. Згодом радянська штампоманія майже вщент знищила й знівелювала українські народні звичаї та обряди. Особливо далися взнаки 70-80-ті роки минулого сторіччя.

Але хоч би як тодішня влада намагалася змінити самобутність і традиції українців, цього їй не вдалося зробити. Й нині Новий рік, як жодне інше свято, залишається одним із найтепліших і душевних свят.

І хоч би якими були традиції, звичаї та релігійні переконання, кожна людина в перший день Нового року мріє про світле й ліпше майбутнє, про те, що прийдешній рік буде щасливішим за минулий.

Тож з Новим роком!

У цей день народилися

в Україні…

Василь Касіян (1896- 1976), художник, графік.

Народився в селі Микулинцях на Івано-Франківщині. У 1926 році закінчив Празьку академію образотворчих мистецтв. Празький період приніс художнику європейське визнання. 1927 роком датується єдина праця Василя Касіяна в монументальному мистецтві – пам’ятник воякам УГА, встановлений коштом української громади чеського міста Ліберець біля українських військових поховань: мати з двома дітками зажурено дивляться на полеглого чоловіка-батька. У 1927 році повернувся в Україну, викладав у Київському художньому інституті, згодом переїхав до Харкова, де взяв участь в організації Українського поліграфічного інституту. У 1944 році повернувся до Києва і продовжив викладацьку роботу в художньому інституті. У 1964 році, у зв’язку з 150-ою річницею з дня народження Тараса Шевченка, за багаторічну подвижницьку працю, створення численних портретів, плакатів і ілюстрування п’яти видань «Кобзаря» Василеві Касіяну, першому серед художників, за створену ним «шевченкіану», присуджено Державну премію України імені Т. Г. Шевченка. За творче життя художник створив близько 10 тисяч робіт: гравюр, офортів, ілюстрацій до творів класиків літератури. Твори Касіяна зберігаються у Національному художньому музеї та інших музеях України.

Степан Бандера (1909-1959), український патріот, політичний діяч, ідеолог і теоретик українського національно-визвольного руху.

Лев Ребет — другий зліва у першому ряду, Степан Бандера — крайній справа у другому ряду; крайній зліва стоїть Володимир Тимчій (крайовий провідник ОУН з червня 1939-го і до загибелі в лютому 1940 року). Фото не раніше 1932 року
Лев Ребет — другий зліва у першому ряду, Степан Бандера — крайній справа у другому ряду; крайній зліва стоїть Володимир Тимчій (крайовий провідник ОУН з червня 1939-го і до загибелі в лютому 1940 року). Фото не раніше 1932 року

Бандера був талановитим організатором, політиком-стратегом, відданим революційним методам боротьби за визволення українського народу від австро-угорських, польських, московсько-більшовицьких колонізаторів, за незалежну Українську Державу – такої характеристики заслужив він від своїх сподвижників, послідовників і прихильників української національної ідеї. Представники ж держав, чия влада поширювалась у різний час на українські землі, вважали його державним злочинцем, бандитом. «Українським буржуазним націоналістом» з негативним підтекстом цього поняття, фашистським поплічником, убивцею невинних людей та іншими лайливими епітетами наділяла його ім’я більшовицька пропаганда. Впродовж багатьох років, у відношенні до патріотично вихованих українців вживалися висловлювання, у яких слова «націоналіст», «національний» трактувалося як принизлива ознака. При цьому не згадувалося, що поняття «націоналіст» і «патріот» є тотожними – «той, хто любить свою батьківщину (свій народ)». Степана Бандеру важко сприйняти патріотом тому, хто не визнає українців за окремий народ, окрему історичну й етнічну спільноту. Радянські пропагандисти доклали чимало зусиль, аби в свідомості пересічного громадянина прізвище Бандери асоціювалось зі словами банда, бандит. Хоча, є й такі, хто щиро вважав його рідним братом славнозвісного Остапа Бендера й називав (називає) «Бєндєрою». Між тим, у польській мові «бандера» – це «прапор». Сьогодні тривають дискусії щодо перевезення останків Бандери на батьківщину. При цьому мають протилежні оцінки його ролі в історії України. Не викликає сумніву, що Степан Бандера, незважаючи на спотворення його образу більшовицькою пропагандою, залишається прапором боротьби за незалежну Україну. Майбутні дослідження архівних матеріалів, яких ще не торкалась рука не заангажованих дослідників, дозволять з’ясувати істинну роль і місце націоналістів ХХ століття в боротьбі за незалежність України, в тому числі й самого Степана Бандери, і внесуть беззаперечні докази на користь закономірності цієї боротьби. Але настільки правильними були всі тактичні кроки і дії учасників цих подій, покаже час.

Галина Кирпа (1950), поетеса, прозаїк, перекладачка.

Народилася в селі Любарці на Київщині. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, працювала у сфері видавництва та журналістики. Авторка численних поетичних книжок для дорослих та дітей, співавтор та упорядник низки шкільних читанок, посібників та хрестоматій. Твори Галини Кирпи перекладено албанською, англійською, білоруською, польською, російською та французькою мовами. Друкувалася в Польщі, Білорусі, Чехії, Словаччині, Канаді, США. Також у її доробку є переклади з білоруської, данської, німецької, норвезької та шведської мов.

…і у світі

Ульріх Цвінглі (1484-1531), швейцарський церковний реформатор і політичний діяч, засновник одного з найрадикальніших напрямів у протестантизмі – цвінгліанства.

Пам’ятник Цвінглі у Цюріху
Пам’ятник Цвінглі у Цюріху

В 1522 році порвав з католицькою церквою, зрікся сану священика. У 1523 році в Цюріху під його керівництвом почала здійснюватися реформа католицької церкви і політичної системи в республіканському дусі. Релігійна система Цвінглі близька до лютеранства.

П’єр де Кубертен (1863–1937), французький громадський діяч, педагог і літератор, засновник сучасного Олімпійського руху.

Олімпійський комітет 1896 року. П'єр де Кубертен - 4-й з правого боку
Олімпійський комітет 1896 року. П’єр де Кубертен – 4-й з правого боку

В 1894-1896 рр. – генеральний секретар, у 1896-1916 рр., 1919-1925 рр. – президент, 1925-1937 рр. – почесний президент Міжнародного олімпійського комітету.

Джером Девід Селінджер (1919-2010), відомий американський письменник.

Селінджер виріс на Мангеттені, оповідання почав писати ще в середній школі. Деякі з них були опубліковані в журналі Story на початку 1940-х років. У 1948 році в журналі The New Yorker з’явилося його перше визнане критиками оповідання «Чудовий день для рибки-бананки». Найвідоміший роман Селінджера «Ловець у житах» був опублікований в 1951 році і відразу став популярним, а ще через кілька місяців посів перше місце в списку американських бестселерів. Після гучної популярності, викликаної виданням роману, письменник вирішив переїхати до Нью-Гемпширу, де придбав собі заміський будинок в містечку Корніш. Саме там протягом наступних 50 років і жив Селінджер. Після 1965 року він перестав друкуватися і писав лише для себе. В останні роки життя він практично ніяк не спілкувався з зовнішнім світом, живучи за високою огорожею в своєму будинку і займаючись різноманітними духовними практиками.

Джерело: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3377831-1-sicna-pamatni-dati.html

Залишити відповідь