Сб. Жов 31st, 2020

Чому Україна повинна уважно придивитися до війни Вірменії та Азербайджану в Нагірному Карабасі

Поділіться записом
112.UA
112.UA

Найсвіжіші новини політики, економіки України і світу, інформація про надзвичайні та кримінальні події





На геополітичній “шахівниці” Україна така ж “мала країна”, як і Азербайджан або Вірменія, і тому в будь-який момент в країні може відбутися “розморожування” конфлікту


facebook.nkrmil

Війна у Нагірному Карабасі та геополітичний розлом у Закавказзі, який виник, є унікальним прикладом для моделювання параметричних даних нашого майбутнього.

Про це пише 112.ua.

Це дуже дорогий “геополітичний тренажер”, який доступний для наших системних розрахунків і який оплачується кров’ю сотень вірмен і азербайджанців. Але так часто буває у світі: криваві уроки одних йдуть у повчання іншим. Це урок із серії “дивись, як може бути”.
На жаль, Україна поки що не хоче “вчитися”, адже останні події з переформатування мінської переговорної групи, включаючи кадрову ротацію в ній, свідчать про те, що нинішня влада в Україні вирішила “профанувати” тему досягнення миру, міцно увійшовши в колію своїх попередників, які все робили для так званого заморожування конфлікту.

Президент, який здобув вражаючу перемогу на українських виборах, отримавши безпрецедентний мандат довіри від виборців, і який обіцяв закінчити війну за один рік у форматі “просто треба припинити стріляти”, фактично став епігоном свого суперника, якого розгромив в електоральній битві.

І ось уже віцепрем’єр говорить про 25 років, необхідних для реінтеграції непідконтрольних територій. Про “чверть століття” на шляху до миру було би більш чесно і благородно говорити напередодні виборів, а не після. Але так влаштований український політикум, що благородство тут не шанують і вважають шкідливим рудиментом, що “зжирає” рейтинг. Як куприк у людини – нагадування про хвіст, що відпав. Таку “ганьбу” доводиться приховувати у штанях, майже так само, як “ганьбу за нездійснені надії” політики приховують за “відосиками” і розлогими промовами про те, як вони “хотіли, але не змогли”…

Новини за темою: Війна в Нагірному Карабасі: Вплив Росії й Туреччини та перспективи для України

Тут варто відкрити маленький “секрет Полішинеля”: ні нинішня влада, ні попередня ніколи не прагнула реально досягти реінтеграції непідконтрольних територій Донецької та Луганської областей. Досягнення цієї стратегічної мети передбачає колосальне напруження політичних, економічних, фінансових та інтелектуальних ресурсів країни. Це “піт з чола” щодня. Це інвестиція у процес відновлення територіальної цілісності країни п’яти років свого життя. Набагато цікавіше робити безглузді в період пандемії візити до Відня для підтримки перейменування однієї з площ столиці Австрії в Ukraineplatz і отримання допомоги в мільйон євро, хоча ця сума є “образливою для колективу”. Мільйон євро… Можливо, саме стільки витрачають за рік працівники Офісу президента на ресторанні раути у стилі “перетерти”.

Ніхто насправді і не мав наміру робити рішучі кроки для припинення конфлікту. Увесь “напряг” мінської групи останнім часом був націлений на проведення зустрічі “нормандської четвірки” напередодні місцевих виборів в Україні. Якби це сталося – це була б найкрутіша політична реклама в нашій країні: Меркель і Макрон ще не виступали “на заднику” виборів в українські ОТГ. Крім того, наша влада любить інвестувати в ті проєкти, які приносять політичні дивіденди. У цьому контексті повернення непідконтрольних територій є для них “безглуздою справою” – набуттям електорату чисельністю в кілька мільйонів осіб, який ніколи за таких політиків не проголосує. Настільки нерозділена філантропія для нинішнього політичного бомонду подібна до зміни статі чи перевдягання в білі шати “матері Терези”. Тому єдина стратегія влади – “заморозити” конфлікт, щоб, як у “бритві Оккама”, – відсікти “зайве”. На решті територій ще так багато ресурсів.

Але нинішній конфлікт між Вірменією та Азербайджаном наочно показав, що “заморожених війн” не буває. Будь-який “заморожений” конфлікт – це як вечеря нашвидкуруч із напівфабрикатів: завжди під рукою і готова для “розігрівання”. В якості дефростера використовується ТОС-1А “Солнцепек” – нова вогнеметна установка, для якої ціль – це “квадрат”, а не точка.

Крім того, цей конфлікт продемонстрував усю ілюзорність військових блоків. Який зиск, що Вірменія є членом ОДКБ. Поки ні Казахстан, ні Таджикистан, ні Киргизстан, ні Білорусь не поспішають їй на допомогу. Єдина, хто може надати дієву підтримку, – це Росія, але для цього їй особливо не потрібно ніяке ОДКБ. Не варто тішити себе ілюзіями, що в НАТО якось по-іншому. Литва та Естонія не поспішали на допомогу Туреччині, коли вона опинилася на межі воєнного конфлікту з РФ.

У “розморожених” конфліктах впевнено почуваються ті країни, які мають “титульного союзника”, як Туреччина у Азербайджану, яка заявляє, що готова стояти з Баку і на полі бою, і на полі дипломатії. Без “титульного союзника” будь-яка “мала” країна ризикує стати надто легкою здобиччю більших хижаків. Якщо такого союзника немає, єдиний вихід – увійти у стан геополітичного гомеостазу.

Новини за темою: Війна в Нагірному Карабасі перекинеться на територію Росії і Туреччини

У цьому випадку геополітичний гомеостаз – це здатність держави-системи підтримувати свій баланс і динамічну рівновагу у разі зіткнення із зовнішнім середовищем. Таким чином, як це робила Фінляндія у повоєнний час, яка “не відсвічувала” на глобальній геополітичній “шахівниці” світу – і купила собі завдяки цьому 40 років динамічного економічного і соціального розвитку. У результаті чого зараз ця країна – один зі світових лідерів за показниками соціального капіталу і якістю стандартів життя. Цю модель свого часу на Заході назвали “фінляндизацією” політики. До речі, саме ця стратегія і подарувала фінам “вхідний квиток” до Євросоюзу без членства в НАТО, коли для цього склалися геополітичні передумови.

“Розморожені” конфлікти стаються на території “малих країн”. І мова йде не про чисельність населення або площу території. Мова про економічний та військовий потенціал країни. У цьому плані невеликий Сінгапур, розміром з Києв, у геополітичному ранжирі є значно “більш вагомим”, ніж ми, що і дозволило свого часу Лі Куан Ю розмовляти на рівних з Індонезією, Малайзією і навіть із Китаєм. На великій геополітичній “шахівниці” Україна є такою ж “малою країною”, як і Азербайджан або Вірменія, тобто і у нас будь-якої миті може статися дефрост – “розморожування” конфлікту, з тією лише різницею, що у нас немає титульного союзника-сюзерена. А американські B-52 полетіли, але не обіцяли повернутися у разі “розмороження” конфлікту на Донбасі.

Але повернімося до Карабаху. Свого часу Україна відігравала вагому політичну роль у Чорноморському регіоні. Згадаймо проект ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова), до якого навіть приєднувався Узбекистан, внаслідок чого абревіатура утворення перетворилася на ГУУАМ. Але цей геополітичний проєкт зачах у 2017 році. Він так і не став повноцінним майданчиком для формування транспортних і логістичних коридорів з Каспійського моря в Чорне і далі – в Європу, не кажучи вже про відкриття зони вільної торгівлі між країнами-учасницями. Не став ГУАМ повноцінним інструментом і для послаблення впливу РФ у Чорноморському регіоні. Але ми хоча б намагалися “грати в геополітику”. Зараз наше МЗС спершу видає майже “нечленороздільну” заяву, а потім замінює її на більш категоричну на підтримку територіальної цілісності Азербайджану, але тут як в анекдоті – “осад залишився”.

Згадуючи нашу колишню суб’єктність, можна процитувати головного героя фільму “Щасливе число Слевіна” і сказати лише: “Був час”:

“– Був час. – 4:35. – Ти мене не зрозумів. Я не питав, скільки часу, я сказав: “Був час”. – “Був час”? – Еге ж. Візьми, наприклад, ось ту шоколадку. Вельми апетитна, чи не так? – Їй років сімдесят. – Сьогодні так. Але був час…”.

З дитячою наївністю в Україні сприймають усе, що відбувається в Закавказзі, як конфлікт між Туреччиною і РФ. Це глибоко помилкова думка.

Неоліберальний проєкт нового прем’єра Вірменії Пашиняна є, по суті, єдиним після Грузії прикладом формального успіху “реформ”. Принаймні про це свідчать статистичні дані зростання ВВП. Насправді неолібералізм у цих країнах є лише ширмою, що приховує справжнє підґрунтя “економічного дива”. Більше 40% доходів економік цих країн забезпечується за рахунок трансферів трудових мігрантів. Досить сказати, що вірменська діаспора у світі істотно перевищує чисельність постійних жителів Вірменії. Це приблизно, якщо б в Україні зараз залишилося менше 20 млн громадян, а 20 млн виїхали б за кордон. Політичний режим Пашиняна у цьому контексті став вельми шкідливим для Москви прецедентом умовної успішності “вуличних революцій”. Нинішній економічний стан таких країн, як Грузія і Україна, цілком вписується в російський наратив про згубність “революційних” політичних режимів. Вірменія в цьому плані могла стати винятком. Крім того, Єреван хоч і продовжує риторику про дружбу з Москвою і стратегічний союз із РФ, насправді активно налагоджує взаємодію зі США і ЄС. “Вірменська хитрість” була швидко дезавуйована росіянами. Зараз вони переглядають свої “союзницькі стратегії”. Складається парадоксальна ситуація: за останні 20 років Росія витратила кілька сотень мільярдів доларів на підтримку свого “зовнішнього контуру” у вигляді союзних держав, але отримала при цьому майже нульовий ККД: Білорусь у вогні, геополітичний розлом з Україною, “нейтральний” Казахстан, Узбекистан, який втік з ОДКБ і ЄврАзЕС, Киргизстан, майже економічно анексований Китаєм. І ось тепер – “майданна” Вірменія, де стали можливими народні заворушення біля російської військової бази і де посилюється вплив США та ЄС.

Підвищення “ККД союзників”, за версією Москви, буде відтепер відбуватися за рахунок “примусу” союзників до союзу. Саме це зараз відбувається в Білорусі у вигляді майбутньої конституційної реформи і посилення формату “Союзної держави” (РФ + Білорусь). Щось схоже відбувається і в Вірменії. За версією геополітичних регіональних лідерів, статус Єревана перестав відповідати його потенціалу. Адже Вірменія не просто опосередковано контролює Нагірний Карабах (Арцах), а й “пояс безпеки” навколо нього, захопивши значну частину території Азербайджану, яка історично ніколи не була вірменською. Наприклад, Фізулінський район, де райцентр Фізулі названий на честь великого азербайджанського поета Фізулі. До речі, територію поясу безпеки Вірменія готова повернути Баку лише за умови визнання незалежного статусу Нагірного Карабаху, але навіть за цього розкладу вона категорично відмовляється повертати “Лачинський коридор” із містом Лачин, адже він пов’язує Карабах із Вірменією, які не мають спільного кордону. Тобто навіть якби Азербайджан пішов на максимальне національне приниження заради повернення територій по периметру Карабаху, він би не отримав їх усі.

Подібне домінування можливе лише за умови, коли ти на п’ять голів вищий за свого супротивника, але зараз склалася ситуація з точністю до навпаки: Азербайджан потенційно сильніший за Вірменію в економічному, фінансовому, демографічному та військовому компонентах.

Будь-яка невідповідність геополітичного становища фактичному потенціалу неминуче призводить до досить жорсткої корекції, коли відбувається або реванш, або скочування вниз. Це і є справжнє підґрунтя нинішнього загострення в Карабасі.

РФ у цьому плані займає досить вигідне становище. Поки війна йде в Арцаху, у неї немає підстав заявити про захист Вірменії, адже така можливість виникне лише у разі нападу на вірменські території, а Азербайджан не збирається вторгатися до цієї країни, так само як і турки.

По суті, Москва чекає, поки Вірменія, як стигле яблуко, впаде їй до рук, вигнавши американські біолабораторії та перезавантаживши нинішню владу. Все це буде супроводжуватися посиленням союзницьких угод, а також політичної та економічної інтеграції в рамках спільних проєктів.

Війна в Карабасі може не на жарт стурбувати Іран, який побоюється регіонального посилення Туреччини.

Зближення Ірану і ЄАЕС (читай – з Москвою) у світових ЗМІ вже встигли охрестити “найболючішим щиглем в ніс Трампу з моменту його приходу до влади”. Іран вперше в історії розкриває свій закритий ринок для продукції такого масштабного економічного союзу. Нагадаємо, що Вірменія, яка має спільний кордон з Іраном, вже створила з ним СЕЗ “Мегрі” для реалізації спільних інвестиційних проєктів.

Наразі до ЄАЕС входять п’ять країн – РФ, Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Вірменія. Наступним кроком Москви має стати залучення в союз Узбекистану, який є ключовою країною для контролю “середньоазіатського підчерев’я” колишнього СРСР. Але не тільки з цієї причини, а й з низки інших макроекономічних причин. Про це йшлося і у зверненні Путіна до країн СНД, коли російський лідер пропонував максимально поєднати формати взаємодії в рамках Співдружності та ЄАЕС.

Причина цієї інтеграції криється в макроекономічній теорії “ефекту від масштабу”, яку сформулював американський економіст і нобелівський лауреат Пол Кругман. Згідно з його теорією, будь-яка квазідержавна конгломерація з населенням від 250 млн до 300 млн осіб є оптимальною системою для виробництва і споживання товарів і послуг. Якщо ці параметри не задовольняються, починається системний дисбаланс. Економічна система з населенням понад 300 млн осіб потребує ринків збуту і нарощування експорту: забезпечити зайнятість населення інакше не вдасться. У разі, якщо чисельність населення становить менше 250 млн, стаєш залежним по імпорту: створювати національне виробництво за всією лінійкою товарів вже невигідно. Саме цією теорією пояснюється економічне домінування США: ця країна є ідеальним зліпком теорії “ефекту від масштабу”. До речі, слідуючи її постулатам, виникла ідея створення ЄС – приблизно таке ж ідеальне співвідношення.

Ця теорія знайшла жвавий відгук в академічному середовищі РФ. Там швидко підрахували, що якби чисельність населення СРСР становила 300 млн, у цьому разі Союз можна було реформувати і зберегти без торговельної та економічної інтеграції із західним світом. Саме тому глобальне виживання Росії безпосередньо залежить від її можливостей сформувати нове інтеграційне ядро, адже параметри Федерації не дозволяють їй створити герметичну економічну модель.

Наразі ЄАЕС є вкрай слабким інтеграційним ядром: 86% торгового обороту його учасників припадає на треті країни і лише 14% – на взаємну торгівлю. Якщо взяти РФ, то у неї лише 9% зовнішньої торгівлі припадає на ЄАЕС. Найбільше від союзу залежить Білорусь, 52% зовнішньої торгівлі якої припадає на країни ЄАЕС.

Нинішню патову ситуацію має виправити теорія Кругмана. Якщо ЄАЕС розшириться за рахунок включення Ірану і Узбекистану, то на карті з’явиться квазісоюз з населенням 285 млн осіб і ВВП у розмірі 2,2 трлн дол.

Поряд з економічним аспектом важливу роль відіграє і ідеологічний. По суті, ми є свідками зародження нового теократичного союзу країн, в якому базовою державною ідеологією стають не загальновизнані демократичні цінності та гуманістичні принципи, а теократична форма організації суспільства зі слабким вкрапленням так званої суверенної демократії, принципи якої були сформульовані саме в Москві і Тегерані. В основі лежатиме релігія, підтримувана на державному рівні: в Ірані та Узбекистані – мусульманство, в РФ і Білорусі – православ’я, посилене ідеологією квазідержавного капіталізму.

Не програє через цей конфлікт і Туреччина: вона лише посилить свою пантюркську ідеологію про створення Великого Турана, із залученням в цей проєкт Азербайджану, Туркменістану і сирійського Туркистану. Ми вже спостерігаємо відродження квазіосманської імперії та нової тюркської ідентичності в рамках загальної Середземноморсько-Каспійсько-Чорноморської ойкумени. І військова підтримка Азербайджану у цьому контексті є вельми доречною. Але посилення Туреччини зовсім не вирішує наших проблем: жорстка позиція щодо Криму цієї країни, дійсно, заснована на бажанні усунути звідти РФ, але зовсім не для того, щоб повернути на півострів Україну, а щоб повернути туди Туреччину…

Новини за темою: Війна в Нагірному Карабасі: Ердоган кидає виклик Путіну?

У цьому контексті війна за Карабах за будь-яких розкладів не зможе стати приводом для конфлікту РФ і Туреччини – вони просто спостерігатимуть, як їхні “молодосоюзники” з’ясовують відносини між собою, перевіряючи на практиці характеристики російських ракет і турецьких бойових дронів.

Для України у цьому полягає вельми важливий урок: “заморожені” конфлікти “розморожуються”, коли великі геополітичні гравці впевнені, що це не призведе до війни між ними і перезавантаження регіонального домінування можна провести руками “малих країн”, які перетворюються на своєрідних легіонерів, кожен з яких вітає, йдучи на смерть, свого “цезаря”, який возсідає в Москві або Анкарі… Або у Вашингтоні.

Україна зараз, як дитина, що вибігла на автобан і застигла біля відбійника. Якщо ми найближчим часом не повернемося на геополітичне “узбіччя” і продовжимо грати у гру “Перебігти п’ять смуг із заплющеними очима” – це погано закінчиться для всієї країни, яка, незважаючи на чисельність населення 40 млн, залишається “малою”. Двадцять років миру і економічного зростання – ось що нам потрібно для повернення того рівня суб’єктності, який був у нас, коли ми створювали ГУАМ…

Олексій Кущ

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Джерело: https://zik.ua/blogs/chomu_ukraina_povynna_uvazhno_prydyvytysia_do_viiny_virmenii_ta_azerbaidzhanu_v_nahirnomu_karabasi_982531

Залишити відповідь